Оксана Забужко: «Вся наша історія - це музей похованих „секретів“»
Читачі «Українського Журналу» наразі можуть прочитати уривок із Вашого нового роману «Музей покинутих секретів», з якого я мала змогу прочитати більшу частину. Перше питання, яке в мене виникає: «Що ж буде далі? Чим усе закінчиться?» Чи Ви, пані Оксано, принаймні це знаєте?
Так, звичайно.
А чи знали Ви це із самого початку? Чи цей роман постав і чи зазвичай кожен текст постає перед Вами у своїй цілісності, яку треба прописати, чи це відбувається якось інакше?
Ну, спочатку є не більш ніж загальна туманна візія: приблизно знаєш, що відбулося, але не знаєш — як. Власне, я для того й пишу, щоб дізнатися, як саме воно відбулося, це мій головний драйв у процесі роботи, тим більше коли йдеться про таку велику річ, як «Музей покинутих секретів». Адже роман, нівроку, грубенький, — понад чотириста сторінок, добрячий шмат життя! П’ять років живеш із цими героями, вростаєш у їхні біографії, в сплетива доль, які стають для тебе абсолютно реальними, часом робота йде швидше, часом гальмується, часом пручається і почуваєшся так, наче збилася з дороги і ніхто тобі її не підкаже, — словом, процес більш-менш той самий, що в романі у Дарини Гощинської, в її роботі над фільмом, якому судилося змінити її життя… Але отой головний драйв — побачити, як воно все відбувалося, — тебе весь час держить, не відпускає. Звичайно, «по дорозі» багато що міняється, річ починає «сама себе писати», бувають щасливі моменти, коли тільки ахаєш: «Ах, он воно що!» — відкриваються такі повороти сюжету, про які й не здогадувалась, а вони якраз усе й ставлять на місце… Я завжди кажу, для мене проза — це ніби йти по темному лабіринту зі смолоскипом у руці. Ти освітлюєш якусь частину дороги перед собою, але що ховається за рогом — невідомо, загальний план лабіринту ти, звичайно, маєш в умі, але ні в якому разі не в усіх розписаних наперед подробицях — Боже збав. Я би ніколи не змогла, скажімо, написати детектив, наперед знаючи, хто вбивця і маючи в голові повністю розроблений сюжет. Який тоді інтерес продиратися крізь 400 з гаком сторінок?
Тобто Ви не знали, хто вбивця... А як би Ви могли схарактеризувати, принаймні, основний напрямок, в якому рухались зі смолоскипом?
Я ніколи раніше не писала таких масштабних полотен і не думала, що колись візьмусь за цей жанр — епічна сага, яка охоплює три покоління, шістдесят років української історії... Мені часто ставлять питання: «Це правда, Ви пишете роман про УПА»? Бо я вже достатньо «наслідила» з своїми «упівськими» дослідженнями — хоча це тільки частина моїх «writer’s research», які знадобилися для «Музею...», але за часом вона виявилась найзатратніша, так що я вже справді зробилася експертом з теми УПА —матеріалу назбирала стільки, що на кілька дисертацій вистачило б! Коли я починала, я просто не уявляла, у що вляпалась. Думала, трошки почитаю історичних джерел, трохи в архівах посиджу - і буду мати загальну картину, по якій можна буде «вишивати» історію кохання героєвої бабусі. Але ж я поняття не мала, що не існує жодних системних праць із цієї теми! Навіть 30-томний «Літопис УПА» — насправді ніякий не «літопис», а хаотична збірка підручних матеріалів. А значить, щоб зберегти достеменним дух часу і не навішати «развєсістой клюкви», письменникові треба самому виконувати чорнову роботу історика — орати цілину. Ось де були справжні польові дослідження! Крім сидіння в архівах і консультацій із фахівцями, довелося відбути купу поїздок «на місця», від карпатської полонини Березовачки до Мюнхена — для зустрічей із живими учасниками тих подій. Я маю в комп’ютері кількадесят годин записаних інтерв’ю — безпосередньо в текст із того потрапив невеликий відсоток, те, чого сама не вигадаєш (доводилось розпитувати й про те, про що люди «старої школи» в спогадах не пишуть: а як у криївці пахло, а куди ви ходили в туалет, а як виводили воші тощо?). І от саме ці люди, уклін їм доземний, своїми розповідями допомогли мені відтворити в уяві загальний психологічний пейзаж тих років. А це для мене було найважливіше — адже кожен розділ роману писаний «від першої особи», «зсередини» того чи іншого героя (це взагалі мій «метод», якщо можна так сказати, — давати зовнішні події через внутрішнє життя героїв). І якщо світ наших сучасників, Дарини й Адріана, для мене «секрету» не становив, то побут і психологія їхніх ровесників зразка 1947 року без таких «археографічних студій» уявити було б неможливо. Але коли мене запитують, чи правда, що я пишу роман про УПА, я кажу: «Ні, неправда. Я пишу роман про любов».
Любов — це й було те, що задавало, як Ви кажете, основний напрямок. «Музей покинутих секретів» — це перш за все Дарина й Адріян, історія їхньої любові. Від неї я й відштовхувалась, а вже вона викликала до життя ті «тіні забутих предків», які, зрештою, в третьому поколінні, в 2000-ні, зводять їх докупи — тележурналістку й фізика, що став бізнесменом. Я вірю в невипадковість, у визначену не тільки в межах одного життя логіку того, що з нами відбувається. І мене цікавила насамперед ця «метафізика» людських доль.
А от мені, із того, що я прочитала, здалося, що це роман про пам’ять. Якби мене запитали, яка основна тема роману, одним словом, — то я б назвала саме пам’ять. Пані Оксано, очевидно, у процесі роботи, отих Ваших польових досліджень, Ви багато дізналися про її природу: щось залишається в спогадах, щось люди не можуть пригадати... Взагалі, ця тема є дуже важливою в багатьох Ваших книжках, та, мабуть, у кожній із них. Яка Ваша концепція пам’яті, що це, на Вашу думку, для людини, для буття?
Я думаю, що це взагалі те, що відрізняє людину від тварини.
Так просто і коротко!
Так, дуже коротко — це те, що робить людину людиною. І я Вам вдячна за це спостереження щодо пам’яті як наскрізної моєї теми, бо це мені справді дуже болить. Я вважаю, що тут корінь дуже багатьох українських проблем. Ми — суспільство постійної ретроградної амнезії. У нас настільки коротка інформаційна пам’ять, що навіть у межах одного життя, навіть молодого, та що там, просто на очах відбуваються обриви тяглості, стирається з масової свідомості те, що було вже не двадцять-тридцять, а три, чотири, п’ять років тому… Ми всі — жертви «візуальної диктатури»: коли психологічно «чинною» є тільки та картинка, яка зараз перед очима в телевізорі. Або, як геніально написала мені одна читачка, «що минулося, те й забулося». Відбувається така свого роду повзуча лоботомія, ніби видалено в нашого суспільства орган, який відповідає за зв’язок часів і дає змогу бачити й розуміти, звідки береться сьогоднішнє, що воно — з дня вчорашнього, позавчорашнього і так далі. Це, по-моєму, найстрашніший наслідок тоталітаризму. Для цього обробляли не одне покоління, — пам’ять послідовно, по-Орвелівськи відбивали ще нашим дідам і батькам, забороняючи згадувати як «нечинне» все, що не входило в офіційний наратив, і я завжди кажу, що «совєтскую власть в етой странє нікто нє отмєнял».
А робота письменника — якраз пам’ятати, це професійне, куди ж без цього! Письменник мусить мати добру пам’ять, бо мусить весь час волокти з собою своє пережите, як мішок із кольоровими камінцями, щоб при потребі витягти і вставити в текст який-небудь спогад в усьому його первісному блиску. Я навіть думаю, що чим більший письменник — тим більший у нього об’єм оперативної пам’яті. І от, мені страшенно кортіло копнути «за межі пережитого», проникнути в цю «підпільну», поховану історію, котра на рівні свідомості нібито «нечинна», про котру не знають і вона зберігається хіба що в родинних переказах, та й то уривками. Справді, коли попитатися, — чи багато українців щось знають із своєї родинної історії?
Дуже мало, мабуть? Якраз оті окремі камінчики, окремі історії, які переказуються із покоління в покоління.
Історії, тобто «сторі», як каже моя Дарина, — це ще буває, кому бабуся встигла щось розповісти (якщо не боялася!). Але й тим немає контексту — нема загального тла, куди ці окремі камінчики можна вставити, як у мозаїку, щоб вони заграли й прояснився їхній смисл,те, чому таке діялося з твоїм дідом чи прадідом. Ясно, що одним ривком такого тла не відновиш, коли за нами ціле ХХ століття неописаної й непроговореної історії лежить облогом. Звідси й ключова метафора роману — «секрети», знайома всім жінкам (між іншим, у всій Східній Європі, я перевіряла!) дитяча гра, де скарб закопується в землю. По суті, вся наша історія — це музей таких похованих «секретів»: покинутих своїми хранителями.
Чи погоджуєтесь Ви, що можуть бути книжки на часі — ті що добре сприйняті тому, що вони вчасно з’явилися?
Звичайно, буває таке — коли книжка, яка сама собою, може, й небагато варта, влучає в якийсь нерв своєї доби, відповідає на ще не оформлене в словах, але вже визріле суспільне запотребування. Історія літератури знає сотні таких прикладів. Бувають передчасні, бувають спізнені, бувають вчасні книжки. Але цього «попадання» чи «непопадання» ніколи наперед не вгадаєш, не варто й пробувати — повірте моєму досвіду, все-таки в мене за душею вже півтора десятки написаних книжок, із дуже різними долями... Краще триматись тієї оптимістичної точки зору, що все, зроблене чесно й на совість, так чи інакше не пропаде, рано чи пізно. От зараз «Факт» видає мою юнацьку фантастичну повість двадцятилітньої давности — «Книга Буття, Глава четверта», — яку я, після єдиної журнальної публікації в кінці 1980-х, ніколи не згадувала й не відкривала, — а тепер, на вимогу видавця, перечитала й здивувалася: а вона, виявляється, й не застаріла зовсім — «очєнь своєврємєнная кніга»!
А Ви свої тексти в книжках сприймаєте по-іншому?
Я їх не перечитую. Для мене коли книжка виходить друком, це вже достатньо болісний процес — як пологи. Кожна жінка пам’ятає цю тривожну цікавість, із якою дивишся — яке ж воно, те, що було всередині тебе? Так і тут — ти ніколи не знаєш, «яке воно», поки воно не надруковане. Процес «принюхування» до цеї дитини, яка з’явилась, — гортання книжки і звикання до неї в фізичному образі — це ніби фінальна ланка, обрив пуповини. Ще є наступний етап, коли перші кілька місяців по виході книжки гризе цікавість, як же вона сприймається, бо сама ти її читацьким оком, «зі сторони» ще не можеш оцінити. А потім книжка «відлущується», переходить у день вчорашній, — і аж тоді ти її, нарешті, бачиш цілком безсторонньо. Я от тільки зараз так бачу «Сестро, сестро» — через п’ять років по виході, коли її почали перекладати, коли я почитала чеські, польські рецензії, на певні моменти мені критики (не українські, з українськими критиками справа сутужна!) відкрили очі, відпорівнювали з Анджелою Картер, з Ельфрідою Єлінек і з ким там ще, підказали контекст… Можу вже оцінити об’єктивно, що мені вдалось, а що ні. А поки воно все ще, як зараз «Музей...», живе-гаряче і ти ще з головою в ньому, — можеш тільки, як хворий, розказувати, як тобі болить. Так що, на добрий лад, у письменників інтерв’ю слід би брати про їхні старі книжки, а не про ті, які тільки-но з комп’ютера.
Не секрет, що Вашу книжку чекають… І мені сподобалось, як приятелька, дізнавшись, що вона вийде ще не тепер, написала мені, що «добре, коли письменник пише довго, тоді воно і є отією тривкою, грубою книжкою, якої так бракує на полицях української літератури». Чи Ви вважаєте, що є такий феномен грубих книжок?..
Цікаве спостереження. Знаєте, коли я починала «Музей...», гадала — буде двісті з чимось сторінок. А потім роками із жахом стежила, як моє «замішене тісто» лізе з діжі — росте, розпухає, от уже двісті, а ще тільки зав’язка, от уже триста, і дай Бог вкластися в чотириста, — був момент, коли я просто в розпуку впала: таж таких грубих книжок ніхто не читає! (Це було ще до несподівано бурхливого успіху «Notre Dame d’Ukraine»). І тоді мені дуже допоміг один скандинавський критик, який, почувши мої жалі, преспокійно сказав, як щось самозрозуміле: «Товстий роман? Ну так, зараз якраз ця мода вертається». До того я й гадки не мала, що «попадаю в струю», але невдовзі пересвідчилася, що це справді тенденція, яка сьогодні дедалі більше визначає обличчя європейського роману. Після недовгого захоплення «романами короткого дихання» література поступово повертається до епосу, до своїх традиційних форм, яких ніяким серіалом не замінити. Бо серіал — це тільки гола історія, а як саме цю історію переживають її учасники — це тільки література може показати.
Зрештою, головне не те, як люди проживають своє життя, а те, як вони його переживають, що вони з нього виносять — це і є ті найголовніші «секрети», які передаються з покоління в покоління.
Фото Ростислава Лужецького