Правила гри у порожнини і пульсації

Післямова до книжки Б.-О. Горобчука «Немає жодної різниці»

Цю книжку треба читати від початку до кінця. Хоча б один раз. Цілісність - проблема цієї збірки. Її поезії треба витягати як за нитку, наче складне асиметричне мереживо, намагаючись не порвати, шукаючи достатньо простору в голові, аби розкласти його й побачити все, а вже тоді нахилитись і роздивлятись кожен фрагмент, тоді трохи далі - декілька, що утворюють певні прості структури. Потім бачити, що елементи можуть складатися й у зовсім інші схеми, і від цього цілий сенс змінюється. Те, що здавалось порожниною, може виявитись найбільш наповненим, перенасичитись і просочитись до іншого, виявитись із ним спорідненим, або одним цілим, зрештою колапсувати або розподілитись по інших порожнинах - немає жодної різниці.

порожнини - як і все - пульсують - але їх пульс найневловиміший

порожнини здаються пустками проте це не так.

Відкривши ж навмання, легко потрапити саме у ситуативну пустку, яка без контекста здаватиметься недоречною і безглуздою. Дитячі комплекси і нечисленні спогади пиятик, розумування про життя і смерть, безкінечна Любов з великої літери. Все це набуває геть іншого забарвлення у контексті збірки в цілому. Одна з можливих мотивацій, наприклад, чисто-досвідних «зовнішніх» поезій -- втягування у світ автора, двадцятирічного Богдана-Олега Горобчука, визнаного на сьогодні одним із найцікавіших молодих поетів. Втягування за допомогою впізнавання, ностальгії, співчуття... Інше можливе пояснення, що відповідає авторській концепції, -- бодлерівське «неможливо показати світло, не показавши темряви», тобто тільки на фоні пустки можна показати не-пустку.

Може скластися хибне враження про «Зовнішнє» як оціночну, негативну характеристику. Натомість визначальною особливістю першого розділу буде скоріше життєподібність образів, переживань. Причому в найширшому сенсі, включно із проживанням чужого досвіду, фіксуванням власного сприйняття знакових для автора постатей і особистісних міфів. Рембо і Гендрікс, Беккет, Кафка, Євген Пашковський - поет представляє не пантеон, не паноптикум. Ці образи - радше подразники його свідомості, тож за їхньою допомогою чи не найінтимніше можемо наблизитись до автора через накладання його рефлексії на свої над цими-таки постатями.

У двох інших сегментах чужа присутність розчиняється в тексті, проявляючись або упізнаваною метафорою («п’яний корабель» Рембо, «ми будемо китами» із Вітмена), або чимось майже невловним, як післясмак або тілесне відчуття атмосфери, не більше (як у поезії «Диптих плоті. Кафка»). Зрештою, наприкінці гри губиться власне авторська особистість, спочатку це страшно - оте «Без Мене» фіксується назвою циклу, далі відпускається і в фінальній «поемі-колекції» знаходимо «текст - всеоб'ємний за суттю ніби Господь і ніби Любов і ніби все»

Так від наївно-жорстокої «Маргарити» і до прозрінь внутрішнього циклу, через хитросплетіння марень і досвідів вимальовується матриця зникомих упереміж із базовими понять і образів, які постійно перебувають у динаміці взаємного перетікання. Кажучи в термінах іншого поета-дитини, Артюра Рембо, ми бачимо рух від поезії суб'єктивної до об’єктивної (суб'єктивної аж до такої міри, яку навряд чи можна було уявити сто років тому).

Оминути тему дитинності не дає сам автор, зізнаючись:

я часто пишу про дитинство - це якось особливо нав'язливо для мене

я всіма силами намагаюсь там залишитись чіпляючись за дрібниці й спогади.

В цьому ж вірші він відзначає одну з основних рис, притаманних дітям - жорстокість. Яка, зокрема, зумовлена свіжістю сприйняття й відгуку на реальність, несвідомою відмовою від зовнішніх правил: все піддається випробуванню власною логікою або інтуїцією, переводиться у персональну знакову систему, ще мало залежну від коду навколишнього. Це те, що ми бачимо й у поезії Горобчука, і що треба дуже чітко відрізняти від підліткової інфантильності. Над якою поет самоіронізує:

...так і мені - за старих часів було

стыдно быть хорошим - саме тоді коли народжувався цей текст

але зараз - зовсім ні

зараз інші часи - ніжні й пливкі

І, відповідно, у «ніжні й пливкі часи» лірика сягає граничної відкритості - до кісток. До називання й проговорювання найінтимніших переживань, світлих, прозорих, світляних. Поетика також змінюється, підпорядкована загальному закону організації збірки - надривно-викличний самопсихоаналіз, коли «мені похуй хто що про це думає», коли для доказу щирості досить зацитувати СМС-и від коханої дівчини, визріває у гострий еротизм, на півдотиках, означений виключно настроєвими метафорами, які проте піддаються недвозначній розшифровці:

ми засинаємо на кілька хвилин і знову продовжуємо

послизатись одне на одному

бути одне одному соком

завмирати і притулятися

А ще далі -- бентежна ніжність, пронизлива, всепроникаюча... Така, що

присоромлений кіт відходить крізь прочинене вікно - світити очі

і навіть в мокрій голові - яка його якраз пригадує - не послизається.

Така «поезія для насолоди», яка накладає латки на душевні рани, іноді ніжно-ніжно пестить, наче пір'їнкою по знятій шкірі, часом гаряче або пекучо-морозно випалює спліни й депресії.

Відтак сприйняття рухається теж за певною схемою, частково кероване автором, але значною мірою щоразу перевизначеуваною читачем.

Найменшою мірою це стосується поем, які через просторову перевагу стають місцем влади автора, прив»язані до потужних сюжетних якорів - топосу Москви як насильницького міста, та епістолярного роману Михайла Коцюбинського. Будучи вписаними в загальну структуру, вони, між тим, витворюють власну систему взаємних стосунків....

Також ще однією накладеною структуротворчою метафорою є

я - неподільне яблуко

я - подільний апельсин

я - виноградне гроно

Крім організації візуального ряду, вона також вплітається в тексти, випірнуючи то «смугастими поздовжньо яблуками що показують стиглий час», то «виноградним гроном» яке «дівчина тримає в руці» і годує ним хлопчика-ідіота, то знову «підшкірно прозорими яблуками» і «своїми легкими стражденними апельсиновими кісточками». Тож маємо ще один шар сприйняття, ще одне правило гри - відшукання наскрізних образів, слідкування за зміною акцентів, які вони позначають, рухаючись збіркою

Найбільше їх можна знайти у «Листах Коцюбинського» - старі митці й Вісконті, близькість-і-хвороба, самоідентифікація з малюнком, прозора дівчинка, зрештою, «пульсації любові і провини». Так самопрояснюючою для «молодого незнаного поета» вочевидь стає «вся та безліч листів» Михайла Коцюбинського до дружини й Олександри Аплаксіної -- так ключем до себе може стати читачеві збірка «Немає Жодної ізниці».

І оскільки Богдан-Олег Горобчук зухвало повідомляє, що для нього «інформація втратила будь-яку цінність», нам лишається тільки або вірити або ні, що він теж став «язиком українського Господа» й зіграти у віднайдення себе ще раз - тепер за його правилами.

© «Факт», 2007