Знаки любові, або Про філологів і людей

Світ складається зі знаків, а всі філологи – діти де Соссюра. У цьому я переконалась на власному досвіді. Нє, ну може якісь більш просунуті постмодерністи й рушили далі, а пересічний літературознавець, впевнена, мислить все у тій самій системі дідуся Фердинанда і за кожним означенням бачить означуване.

Так думала я собі, сидячи на плацу, себто – на подвір’ї Могилянки, щойно скинувши мантію й бонет, у смугастенькому платтячку від Мокші і розмовляючи з Анничкою, яка повернулась із Франції й прийшла підтримати мене у цей знаменний день Конвокації.

Конвокація – це, по-простому кажучи, вручення дипломів, а оскільки у Могилянці міф створюється з усіх підручних матеріалів, то прощання з Альма Матер там теж святкують зі всіма належними ритуалами. От тут-то я й відчула себе досконалим знаком, поєднуючи всім своїм виглядом три дорогі для мене іпостасі – Сумно?, Мокша, Могилянка. Стиль платтячка виявився цілком підходящим для випускного – аж ніяк не більш радикальним, ніж бріджі-кеди-вишиванка чарівної Ані Третяк, або дреди з-під бонета милої Насті Одінцової, підтверджуючи унікальну рису цього ВИШу – «як положено» тут не має влади.

Моє платтячко у широкі сірі й білі поперечні смуги має, за ідеєю, «протестний стиль», натякаючи на арештанську робу, і є першим у довгоочікуваній лінійці Сумно-одягу, про що однозначно свідчать напис і картинка на ньому. Не певна, що алюзії із тюремним одягом прочитуються (ну бо воно дуже миле!), а от написи не лишаються непоміченими. І, природно, викликають запитання: «Чому «Сумно»? (знаки й прописні літери розставити залежно від інтонації) і «Хто шив?» Хоч я, на жаль/на щастя, не з Одеси, але поговорити на улюблені теми – це ми завжди, будь ласка, аякже, із нашим задоволенням. Оскільки при згадці про Мокшу і Сумно? мені стає добре й радісно, для мене це платтячко – знак любові, абсолютно вичерпний, з усіма своїми кишеньками й ґудзиками.

Власне, Анничка Крикун і нагадала мені про всюдисущість знаків. Бо повернулась вона на Батьківщину із невитраченим запасом енергії й бажанням влаштувати чергову дискусію. Цього разу – про становлення київської ідентичності в її різних іпостасях – радянській, козацькій, імперській тощо. І спробувала пояснити мені, що історична деталь, навіть найматеріальніша, є лише знаком, що відсилає до тексту, як літературного, так і того, яким є насправді історія. Для мене це було абсолютно очевидно, і вона засяяла: виявляється, історикам важко це зрозуміти...

Тож, якщо не розумієте цейво про знаки – просто повірте мені на слово, що ця-от Сумно-сукенка втілює мою любов до Сумно й Мокші, гуртом і особисто. І варто мені її одягнути, як настрій поліпшується, а життя видається цілком навіть стерпним.